Світле слово - про «ДНІПРОАЗОТ»: діти, працівники та ветерани
«ДНІПРОАЗОТ» – велика хімія в центрі України. І це не позначка на карті, а людські долі. Нехай напередодні 80-річчя нашого підприємства нагадають нам про це наші діти, а разом з ними – ветерани. Отже: відгуки поколінь.
ПАТ «ДНІПРОАЗОТ» – підприємство хімічної галузі, значний виробник аміаку і азотних добрив. «ДНІПРОАЗОТ» спеціалізується на виробництві аміаку, карбаміду, каустичної соди, рідкого хлору, соляної кислоти і входить у п’ятірку найбільших хімічних підприємств країни.
Моя родина дуже тісно пов’язана з цим підприємством, як ніхто інший. Моя бабуся працює на «ДНІПРОАЗОТі» більше тридцяти років. Зараз вона майстер зміни. Її поважають та слухають указівки, які вона надає. Вона слідкує за якістю роботи апаратників зміни. Моя мама продовжила династію. Зараз вона апаратник підготовки сировини й відпустки напівфабрикатів та готової продукції цеху рідкого хлору та соляної кислоти.
Мама та бабуся працюють на дільниці соляної кислоти. На цій дільниці виготовляють синтетичну соляну кислоту й відвантажують її споживачам у цистерни та автомашини. Це велике і потужне виробництво, для якого треба досконало знати всю технологію та обов’язково тримати під контролем її перебіг. Я пишаюся тим, що мої рідні такі працьовиті та шановані знавці своєї справи. Я з гордістю кажу всім хто вони і де працюють. Можливо, наша династія й більша, ніж здається, але, нажаль, мені це не відомо.
Я ще не знаю, ким буду в майбутньому, але зараз вже точно знаю, що будь-яка робота потребує великої праці, сили та розуму.
Я народився у нашому промисловому місті та виріс у містечку хіміків. Моя бабуся також усе життя прожила у Соцмісті і навчалася у тій же двадцятій школі що і я. Слова: «завод», «азот», «хіміки», «продукція», «лабораторія», «міндобрива» я чув із дитинства. Вони є звичними для нашої родини, адже історія нашої сімї нерозривно пов'язана із історією потужного хімічного гіганту – ПАТ «ДНІПРОАЗОТ».
У далекому 1935 році після закінчення рабфаку приїхав будувати та пускати азотно-туковий завод мій прадід – Масальський Михайло Люціанович. Він був одним із перших інженерів, і люди з повагою ставилися до нього, поважаючи за «вченість», здобуті знання. Під час війни, коли заводське обладнання відправляли у евакуацію, моєму прадідусеві довірили бути начальником одного з ешелонів, і він гідно впорався із цим важливим завданням. Після війни Михайло Люціанович тривалий час працював начальником цеху, і його ім'я добре відомо працівникам – ветеранам та мешканцям Соцміста. Все своє життя присвятив він рудному підприємству.
Сорок сім років працює у ПАТ «ДНІПРОАЗОТ» і моя бабуся – Андрейченко Ірина Михайлівна. Зараз вона є начальником центральної лабораторії заводу. У її трудовій книжці – лише один запис, і всі бабусині знання, енергія, розум, а також серце і душа належать «АЗОТу».
Повністю свій трудовий шлях: від начальника зміни до начальника цеху пройшов на «ДНІПРОАЗОТі» і мій дідусь – Андрейченко Володимир Леонідович. Будівництво та пуск найскладнішого виробництва — цеху поліізоціанатів – це його внесок у розвиток заводу.
Апаратником у цеху рідкого хлору та соляної кислоти працює зараз на заводі і мій батько – Смоляр Сергій Олексійович.
Крім постійних розмов вдома на «хімічну» тему, завод присутній у житті моєї сім'ї і у дні відпочинку. Ми всі разом відвідуємо концерти у Палаці культури «Хімік», любимо виступи не тільки «зірок», а й талановитих азотників. Влітку ми відпочиваємо у чудовому санаторії-профілакторії «Хімік», а у вихідні прогулюємося у справжній перлині Соцміста – розарії, створеному вмілими руками працівників «АЗОТу».
Я знаю, що заводу виповнюється 80 років. Наша родина завжди сприймала такі дати як сімейні свята. І це не випадково. Сьогодні я навіть уявити не можу, якою була б історія моєї сім'ї, якби викреслити з неї згадування про завод. Та і як їх можна викреслити? Як відомо, рідних забути неможливо. А наш завод став для нас рідним.
Вже декілька поколінь життя моєї родини пов'язано з нашим підприємством. Прадід Віктор Дмитрович Івашкевич приймав активну участь у розбудові заводу, його дуже цінували, прислухалися до його порад, тому навіть відправили до Китаю допомагати дружньому народу будувати аналогічне підприємство. У нього з цього приводу збереглося багато нагород, які пізніше були передані в музей підприємства.
Бабуся і дідусь теж уже більше сорока років відпрацювали на «АЗОТі» і є ветеранами праці цього підприємства. Дідусь і тато й зараз працюють там, сумлінно виконуючи свої обов'язки. Мій тато працює в заводоуправлінні, займає керівну посаду, тому на ньому лежить велика відповідальність як за людей, так і за фінансові потоки підприємства.
Я теж планую після закінчення інституту, коли здобуду професію, пов'язати життя з «ДНіПРОАЗОТом». Завод це невід'ємна частина нашої сім'ї, а я – майбутній продовжувач робочої династії.
Я знаю, що ПАТ «ДНІПРОАЗОТ» - це велике підприємство, яке взагалі виробляє мінеральне добриво для сільського господарства. Мій дідусь Олександр Миколайович Бондаренко працює на «АЗОТі» з 1976 року. Починав він свій трудовий шлях з найважливішої професії – апаратника. Апаратник – це людина, яка пильно слідкує за технологічним процесом. Потім дідусь був начальником зміни, дільниці, цеху. У цьому цеху аміак виділяли з коксового газу. В 1985 році дідуся призначили начальником цеху карбаміда-2 де також виробляються міндобрива для годування полів. Зараз мій дідусь працює начальником дільниці. І він найкращий.
Що я знаю про «ДНІПРОАЗОТ»? Сам азот - це хімічний елемент, якого чимало в природі і навколишній світ. Наприклад, дуже багато його в земній корі. Але ще більше - в повітрі, він є головною складовою того, чим ми дихаємо. Ось в місті Кам'янському є і завод під назвою «Азот». Там виробляють аміак, карбамід, кислоти, рідкий хлор. Це відповідальний об'єкт, де не можна допускати аварій, адже це може завдати всім великої шкоди. «Азот», звичайно, корисний, але... У нашому місті багато людей там працюють, але з моєї родини там не працює ніхто.
Не знаю, чому мені вдалося майже 13 років очолювати підприємство, якщо працюють до періоду приватизації нашого підприємства директора займалися його розвитком під егідою держави, то мені довелося вирішувати протилежне завдання. Настав період виживання. Зникло усе: зникли ринки збуту з багатьох видів продукції, змінилися постачальники сировини і умови забезпечення енергоресурсами. Бартерні схеми позбавляли підприємство прибутку. Виникли і серйозні соціальні проблеми, адже для виживання необхідно було зупинити ряд цехів, значно скоротити чисельність персоналу. Можливо, я влаштовував акціонерів, можливо, складність того часу вимагала саме такого керівника, адже тоді, по суті, довелося визначати долю заводу: газ ніхто не дає, важко було розібратися в існуючому стані, керівництво чергувало на підприємстві цілодобово, приймаючи складні рішення на ходу . Це був час – незручне морально і важке фізично, і моральна частина виявлялася часом навіть складніше.
Легендарний начальник ЦЗЛ Костянтин Ілліч Присяжнюк з самого початку поставив справу на зразковий рівень: під силу лабораторії виявилися найскладніші методики, якось непомітно складалися чудові традиції, виростала загальна атмосфера поваги один до одного. Але маловідомі епізоди з життя ЦЗЛ 50-70-х років розповідають про це іноді яскравіше, ніж великі і значущі проекти. Одного разу Костянтин Ілліч «переманив» з цеху №8 відмінну робітницю (збирав штат по золотим крупицях), в перший місяць щось наплутали з табельною номером і зарплату молодому фахівцеві затримали. Дізнавшись про це, Костянтин Ілліч прийшов на робоче місце до дівчини, вийняв гроші в сумі її зарплати зі своєї кишені із суворим наказом: «Віддасте, коли гроші будуть, – я не хочу, щоб наші люди в чомусь потребували. І ось ще що: в ЦЗЛ не було, немає і не може бути плутанини».
«Відмінною рисою депутатів-виробничників є чітка дисципліна – ефективно працюють на пленарних засіданнях, не вважають за можливе ухилятися від «громадського навантаження» не дивлячись на зайнятість. Втім, не просто депутатів-виробничників, точніше так – депутатів від «ДНІПРОАЗОТу» і, звичайно, члена виконавчого комітету О.С.Гупало». Наших депутатів в міськраді тільки троє... але авторитетний представник міської адміністрації, а також люди їх округів вже говорять про ефективність.
О.І.Дубінін працював на відновленні підприємства феросплавів в США, воно лежало в руїнах, його буквально довелося піднімати. На якомусь етапі туди стали підтягуватися українські фахівці. І ось, повертаються наші люди у відпустку, починаються розпитування. Один з моїх колег сказав: «Не розумію, чому американці живуть краще? У нас робочий ніколи не піде з виробництва, якщо там трапилася аварія або нештатна ситуація. Наш не кине завод! Американець же спокійно зніме рукавиці – зміна закінчена, хоч потоп! Ми відповідальніше. Ми працелюбні. Ми вболіваємо душею за своє підприємство, у американців цього немає: прийшов о 8.00, пішов о 17.00, ні секунди понад норму, а живуть краще». Через півроку ми знову зустрілися з колегою і я нагадав йому про цю розмову і нарешті почув відповідь, Це чудова відповідь, я завжди буду її пам'ятати: «Там просто ніхто не порушує закон. Ні білих, червоних, зелених, блатних – закон однаковий для всіх – президента, губернатора, двірника. Чи не виконуєш – йди!». От і все. Напевно, Україні потрібно ще пережити особливий історичний період, пройти ментальну «наладку», щоб це просте правило стало основою життя суспільства.
Воїни 93-ї ОМБР передають величезну подяку всьому трудовому колективу «ДніпроАзот» за те, що азотники і весь волонтерський актив нам здорово допомагають, не залишаючи один на один з війною.
Під кінець служби – 14 місяців, черевики мої стерлися геть, не витримали, а люди витримували... Був у мене на фронті позивний «психолог». Напевно, тому, що я багато аналізував, кожному давав характеристику, міг спрогнозувати ситуацію. Я і зараз в мирному житті залишаюся психологом: багато що зрозумів на війні, пояснюю людям. Нам усім важливо зрозуміти, які ми насправді, чого хочемо, до чого прагнемо. Душу наповнити вщерть – творенням. А кулаки залишити стислими.
Медаль «За відвагу» Григорій Лящевський отримав в 1943 році, коли в рукопашній сутичці з противником в районі міста Сміла, вбив гітлерівця, що напав на командира. Двома орденами Слави 3-го ступеня він був нагороджений пізніше. Брав участь в Корсунь-Шевченківської та Яссо-Кишинівської операції. Коли готувалися до штурму Зеєловських висот, після Сандоміровского прориву, зустрічався на привалі з командувачем маршалом Конєвим. Була також пам'ятна зустріч з союзниками на Ельбі, потім битва за Берлін…
У 1947 році Григорій Никифорович змінив похідну шинель на робочу спецівку, пішов працювати в цех електропостачання ДХК, де трудився 51 рік в одному колективі, де пройшов шлях від чергового електрика до начальника ділянки. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Григорій Никифорович Лящевський займав активну життєву позицію, прошу вибачення за шаблон, але інакше не скажеш. Він працював довгий час у Раді ветеранів Південного району, діяльність якого помітно пожвавилася з приходом Г.М.Лящевського. Та й нині, незважаючи на солідний вік, бере участь в патріотичному вихованні молоді, відвідує школи і різні міські заходи. У серпні минулого року Григорій Никифорович відзначив вагомий ювілей – йому виповнилося 95 років. Гідне життя цієї чудової людини служить усім нам яскравим прикладом мужності, відваги і трудового ентузіазму.
У 1975 р з ініціативи головного архітектора ДХК Валентини Федорівни Матчина до 30-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною в парку було закладено розарій, який став гордістю і окрасою Соцгорода і досі користується великою популярністю у дніпродзержинців. Є сучасне висловлювання про те, що нині у літніх людей спостерігається «ностальгія за дешеву ковбасу». Це наклеп на ціле покоління.
У нас ностальгія по стабільності і порядку, по чистоті й затишку наших дворів, по гарному стану доріг і освітлених вулицях, по якісних продуктів харчування і ліків. І головне – за впевненості в завтрашньому дні. Ми дуже хочемо, щоб в Україні був мир і стабільність, щоб наші діти, внуки і правнуки любили свою Батьківщину, пишалися нею і були впевнені в її і своє майбутнє.
Здравствуй, наш родной Соцгород! Ты сегодня – юбиляр! Ты для химиков построен Восемьдесят лет назад. Здесь живем, детей растим мы, Учим наш «Азот» любить И хотим еще немало По земле твоей ходить.
Припев:
Соцгород мой, «Азот» родной Друг с другом тесно связаны. Мы верим в вас И в юбилей желаем процветания!
Наш Дворец тебя украсил, Гордостью розарий стал И немало рекордсменов Украине «Промінь» дал. Мы идем проспектом нашим, По аллеям с детворой, Будь всегда опорой нашей, Дорогой Соцгород мой!
Припев
Мы хотим, чтоб ты был краше, Чтобы парк, как прежде, стал, Чтобы в нем по воскресеньям Духовой оркестр играл. И дороги стали б лучше, Освещение везде, И чтоб жители гордились Местом жизни на земле.
Припев
Соцмісто – селище-трудівник. Багато чудових людей пов'язали своє життя з підприємствами району та з Соцмістом. Але це вже тема для іншої розповіді.
Понад півстоліття я живу на Соцмісті. Для мене він рідний та я хочу, щоб він став краще. Щоб молодь знала його історію, цінувала працю попередніх поколінь і вносила свій внесок у процвітання селища хіміків.
Замість епілогу: Про дійсне героїзм, самовіддачі, грамотному поведінці в зоні аварії на ЧАЕС наших хіміків писали і ще писатимуть багато. Хоча пафосу наші не виносять фізично. Якось недавно вже в нові часи приїхали на ядерні «хвости» ПХЗ круті телевізійники і спробували взяти інтерв'ю у нашій героїні – Римми Косарєвій, дочки знаменитого першого керівника цеху водопостачання ДАТЗ О.Дегтяревського, яка розпочинала трудову біографію в цеху кальцієвої селітри ДПО «Азот» , а закінчується – на ПХЗ. Закидали питаннями, ось ви і на великий хімії працювали, і на уранове виробництво, потім в Чорнобилі, а чудово виглядаєте, може небезпека радіації та іншої шкідливої хімії перебільшена, може, вона взагалі корисна? – пташки співають, травичка зеленіє... Працівниця наша посміхнулася мовчки, зняла каску (журналіст крикнув: «Камера, бери ракурс!»), Так само мовчки зняла перуку з геть голою голівоньку, і почала говорити нарочито повільно: «Що стосується радіації...». Чомусь зйомку перервали, ТВ, вибачившись, прибрати квапливо. Напевно, даремно. Такий був грамотний і гідну відповідь – всьому світу, всьому пседогеройству і наносного Репортерство. І хімікам майбутнього на майбутнє – від літньої робітниці з обкладинки старого журналу «Робітниця».